ПОЛІНА ГРІНЧЕНКО
«все що в мені болить, – болітиме в моїй віршо-прозі»
і все-таки щасливі віршів не пишуть,
хворі на риму слухають тишу,
зшиту недоспаними ночами,
безглуздо обірваними телефонними дзвінками,
які так пасують їх меланхолійному стану.
а я все ж таки встану й буду вивчати
той розпатланий ліс,
що поріс у снах,
мріях,
обрежно струсивши надлишок солі на віях,
ігноруватиму картату мозаїку люду,
приблудно ходитиму,
спатиму,
говоритиму,
або просто "буду".
чекатиму літа з острахом і нетерпінням,
шукатиму напрям, де
відстАнь і вІдстань більше не синоніми,
і ранніми синіми зимами,
зніматиму формули суму з новобудов,
в яких з'явлються тріщини,
що висмоктують рідину мого коріння.
а вусатий кардіолог не припинятиме прописувати ліки
і говорити "не сердься",
а я як псевдопоет,
годуватиму кавою маленьку гіпертонію
і таки прийматиму,
та не ліки,
а близько до серця
не заважайте (бути, мріяти, шукати)
буду.
доки зорі бісяться,
вістей шелест пронизує скроні,
в стогоні і погоні,
в фоні топоту,
гидотного шепоту,
шитиму дрімоту,
втрачатиму душевну цноту.
мріятиму.
зупинятимуться кулі,
востаннє вдихну вві сні,
сни блокуватимуть ретроспекції,
традиційні інтонації
проникливих граційних вібрацій.
шукатиму.
заблукаю, доки щось неосяжно-недоторкане мене кине,
підкинувши відхилень в мозок, музику, словник,
і в те, до чого звик.
забивши на забуті всім проблеми,
броньовано тікати з-під системи,
строкато, схематично
сипати поеми
«роздвоєння особистості» -
цей термін я розумію інакше:
це дві постаті, і кожна говорить своє.
це вони дисонують в твоїй підсвідомості.
«роздвоєння особистості»
я б не назвала хворобою,
скоріше те, що допомагає бути собою.
такий собі стиль життя, який домінує в буденності.
«роздвоєння особистості».
завжди звучить як діагноз.
я маю плацебо. та скільки ще потребую доз?
аматори-лікарі. не звертайтесь. не рятують в дійсності.
Паски безпеки вже не спиняють вірші,
Нитки порепані, свитки з травою сумніву,
Писати я, врешті-решт, стала гірше,
Ці рядки матимуть течію нову.
вона була закохана в твоє святе мовчання,
тебе шукала сотнями рядків,
амбіції свої змінила на благання,
щоб інколи ховатись в гул гудків.
ти залишив їй подих і крихти заломлених нервів,
небо, яке навпіл розбив ти вогнем,
уламок надії і струм поміж ребер,
і ту дивну обІцянку: «Все з тобою минем».
Нехай же нам всім будуть любитися інші,
Колишні - нізащо.
А я, врешті-решт, стала писати краще.
Хіба ж люблять таких, із надто дурним характером?
Хіба ж пестять русяве, до пліч, неслухняне волосся?
Бо я та, що пише на стінах маркером.
І чує правду там, де лише безголосся.
Хіба ж люблять таких, з надто блідою шкірою?
Чи цілують такі рожеві й холодні вуста?
Ти зростив мені крила моєю ж вірою.
Не зривай їх, бо ледь крізь живе пророста.
наболіло.
вечірня втома іронічно втішається, доводячи її до сказу. а це слабке дівчисько не витримує, і не чинить супротиву. відчуття нікчемності, ні на що не спроможності вишкрібає з середини до самого епідермісу. чорняве волосся женеться за вітром. втеча в себе. злість. жалість. повна дезорієнтація. помаранчева цегляна стіна прагне її обійняти, незважаючи на свою байдужість. легка німота кварталу, перетворюється на оскаженілу істерику. пронизливий крик залишає зсадини і гематоми на вушних перетинках. сіль виповзає з очей, обпікаючи вилиці. безпідставний біль зажовує легені. легке тремтіння стає суцільною судомою тіла. і навіть дрібні світильники, які були так закохані в неї, вдивляються важким поглядом. а всю цю "ідилію" доповнюють прозоро-драматичні ноти Інауді. двадцять хвилин проклинань того, хто створив її такою
ніякою, і навіщо, тягнулися цілу ніч. а потім спокій. брехливий спокій. безсилий стогін. холодний дім.
морозне ліжко. два найкращих білих друга. і звісно ж Людовик.