ТАЯ ПИШНА
Прошу, не треба більше говорити,
У ці хвилини зайві всі слова.
Давай зимову казку вдвох творити.
Від тебе завжди обертом йде голова.
Прошу: ти знов візьми мене за руку,
Коли так гірко стане на душі,
І вимкни телефон в режим "без звуку".
У нашім світі - щастя. Десь - дощі.
Прошу: поглянь у теплі карі оченята -
В них трішки відчаю і тихий світ надії.
Зітри сльозу і поцілуй, як у дитинстві тато -
Я збережу цю мить, вона близька до мрії.
Прошу: відкрий солодкий смак кохання,
Ти зачаруй мене і ніжністю приваб,
Не зволікай. Таке гірке чекання.
Блакитними очима моє серце зваб.
За що ти відібрав його життя?
Чом змусив смерті в очі подивитись?
Я вірю: він не піде в забуття,
Чи ж можна серцю патріота зупинитись?
О так. Цей вірш до президентів -
Напевне, тут причина цій біді:
Чимало на посаду претендентів.
А він хотів лиш справедивості в житті.
Його пісні перевертають душу,
Щемить від болю серце - як же так?
Чому завжди цей світ покинуть мусять
Усі, хто хоче жити вільно. Як же так?
Останні миті...Чорний понеділок...
Та ось хвилина - і його нема.
Невже ж підлаштували так уміло?
Кричи, тужи, і плач - усе дарма.
Він був із світлою і чистою душею,
Таким простим, звичайним, без "понтів",
Любив свою Вкраїну, й задля неї
Пішов на смерть... Хоча й загинув без боїв.
Не воював і не стріляв.Загинув.
Загинув страшно й дивно - в ДТП.
А час не зупинить - він просто плине,
І нам без нього жити відтепер.
Я хочу розповісти тобі, мила,
Про те кохання, що у грудях б'є,
Та боязко мені, втрачаю крила,
Нехай ніхто мене такого не знайде.
А пам'ятаєш нашу першу зустріч?
Таке похмуре небо, без зірок.
Про нашу близість знає тільки ніч,
І я вже поруч, залишивсь лиш крок.
Чи пам'ятаєш мить - той зорепад?
Скажу відверто: не бажав я йти,
І задля мрії не ступив назад,
Адже приємно знати, що кохаєш ти.
Я прагну бути кращим лиш для тебе,
Ти стимул, ангел, сни мої ясні.
Злітати мушу стрімко вище неба,
Коли так солодко від думки на душі.
Життя триває. І думки
вже не такі, яких колись чекала.
А трапилося що? Не знаю і не знала.
І зараз не збагну, чому ж таки...
Чому весной дерева розквітають?
Чому бринить прозорая роса?
І ті стежки до тебе всі звертають,
коли немає сил, і жевріє, згаса...
згаса любов, надія, сподівання,
Згасає віра, жевріє дотла.
І на холодній вулиці кохання
Самотній там ліхтарик догора.
Вже вкотре...
Тобі не шкода, і мені не жаль.
З весною вже й душа моя розквітне.
І скину знов мережану вуаль,
Чи ж збережу я серденько привітне?
Навіщо ж його людям відкривать,
Якщо ціна зовім того не варта?
Я буду зорі з місяцем стрічать
Самотня, адже випала так карта.
Спитаю місяця: чому журба моя
не покидає ні на хвильку душу?
Навіщо ж так себе картаю я?
За що? Ти поясни. Я знати мушу.
Так, недостатньо я себе кохаю,
Не впевнена в своїх і його почуттях.
Так, я просто завжди відступаю,
нема сміливості і духу в цих очах.
Та дуже боязко і невимовно страшно
бути беззахисною в світі із брехні.
Я намагалася. І намагаюсь. Марно...
О карі оченята, чому ви знов сумні?