ТАЯ  ПИШНА


Прошу, не треба більше говорити,

У ці хвилини зайві всі слова.

Давай зимову казку вдвох творити.

Від тебе завжди обертом йде голова.

 

Прошу: ти знов візьми мене за руку,

Коли так гірко стане на душі,

І вимкни телефон в режим "без звуку".

У нашім світі - щастя. Десь  - дощі.

 

Прошу: поглянь у теплі карі оченята -

В них трішки відчаю і тихий світ надії.

Зітри сльозу і поцілуй, як у дитинстві тато -

Я збережу цю мить, вона близька до мрії.

 

Прошу: відкрий солодкий смак кохання,

Ти зачаруй мене і ніжністю приваб,

Не зволікай. Таке гірке чекання.

Блакитними очима моє серце зваб.

 


За що ти відібрав його життя?

Чом змусив смерті в очі подивитись?

Я вірю: він не піде в забуття,

Чи ж можна серцю патріота зупинитись?

О так. Цей вірш до президентів -

Напевне, тут причина цій біді:

Чимало на посаду претендентів.

А він хотів лиш справедивості в житті.

Його пісні перевертають душу,

Щемить від болю серце - як же так?

Чому завжди цей світ покинуть мусять

Усі, хто хоче жити вільно. Як же так?

Останні миті...Чорний понеділок...

Та ось хвилина - і його нема.

Невже ж підлаштували так уміло?

Кричи, тужи, і плач - усе дарма.

Він був із світлою і чистою душею,

Таким простим, звичайним, без "понтів",

Любив свою Вкраїну, й задля неї

Пішов на смерть... Хоча й загинув без боїв.

Не воював і не стріляв.Загинув.

Загинув страшно й дивно - в ДТП.

А час не зупинить - він просто плине,

І нам без нього жити відтепер.

 


Я хочу розповісти тобі, мила,

Про те кохання, що у грудях б'є,

Та боязко мені, втрачаю крила,

Нехай ніхто мене такого  не знайде.

 

А пам'ятаєш нашу першу зустріч?

Таке похмуре небо, без зірок.

Про нашу близість знає тільки ніч,

І я вже поруч, залишивсь лиш крок.

 

Чи пам'ятаєш мить - той зорепад?

Скажу відверто: не бажав я йти,

І задля мрії не ступив назад,

Адже приємно знати, що кохаєш ти.

 

Я прагну бути кращим лиш для тебе,

Ти стимул, ангел, сни мої ясні.

Злітати мушу стрімко вище неба,

Коли так солодко від думки на душі.


Життя триває. І думки

вже не такі, яких колись чекала.

А трапилося що? Не знаю і не знала.

І зараз не збагну, чому ж таки...

Чому весной дерева розквітають?

Чому бринить прозорая роса?

І ті стежки до тебе всі звертають,

коли немає сил, і жевріє, згаса...

згаса любов, надія, сподівання,

Згасає віра, жевріє дотла.

І на холодній вулиці кохання

Самотній там ліхтарик догора.

Вже вкотре...

Тобі не шкода, і мені не жаль.

З весною вже й душа моя розквітне.

І скину знов мережану вуаль,

Чи ж збережу я серденько привітне?

Навіщо ж його людям відкривать,

Якщо ціна зовім того не варта?

Я буду зорі з місяцем стрічать

Самотня, адже випала так карта.

Спитаю місяця: чому журба моя

не покидає ні на хвильку душу?

Навіщо ж так себе картаю я?

За що? Ти поясни. Я знати мушу.

Так,  недостатньо я себе кохаю,

Не впевнена в своїх і його почуттях.

Так, я просто завжди відступаю,

нема сміливості і духу в цих очах.

Та дуже боязко і невимовно страшно

бути беззахисною в світі із брехні.

Я намагалася. І намагаюсь. Марно...

О карі оченята, чому ви знов сумні?