Ольга

Павелець

співавтор сайту



..залазиш у затишний кокон ковдри в надії прокинутись метеликом і хоча б один день відпорхати... чи втягуєш шию в плечі, наче у мушлю пірнаєш, наче переконуєш світ у своїй відсутності, у своїй випадковості... і в масштабах твоєї одинокості той світ заломлюється в карколомну лінію міського горизонту: будинки-черепахи-сновиди в прожекторах срібного світла зариваються в піщані грунти, у пошуку підземних вод... 
… а води відійшли … в коріння..


натискайте на палітурку і переходьте до тексту


більше ніколи

немає більшої відповідальності, ніж чистий аркуш. Ніщо і ніколи так не залежатиме від мене, як життя чистого аркуша.

Слова, які я вписую в мою книгу, наділені здатністю залишатися.

Тепер я знаю: вічності не існує, безкінечність приречена на кінець. Ніхто з нас не був першим, оскільки не стане останнім.

Ти біль в мені. Ти життя в мені. Доки я дихаю. І що з того, що паралелі давно перетнулись?

Це не стало відкриттям і не змінило світу.

Треба бути самовпевненим ідіотом, щоб приміряти на себе роль дивака.

Любов нічого не означає, якщо ти так і не наважишся назвати її їм'ям своїх дітей.

Поранені чи ранимі - немає різниці - кровоточить однаково.

Живемо в режимі очікування. Хитаємося між чорним і білим, кольори - для підсвідомості лише.

Коли ти шепочеш слова, мені важко від них ухилитися: від вітру взагалі важко ухилитися.

На вулицях цього міста кілька "учора" тому відбувалося моє життя. Я стою на мосту над трамваями, що ніколи не везтимуть нас в одному напрямку: жоден з нас не їздить трамваями.

Ми можемо лише пізнавати, як живуть нашим життям ті, хто не боявся мріяти.

Скількох іще мені треба полюбити і зрадити, щоб отримати себе.

Дерево виросло.

Час.

Він пускає коріння.

Ми і досі вільні?

Лети, моя пташко. Лети так, як я не зумію. 

Покажи, навіщо людині крила)

 


коли ти звучиш як гітара

 

мій пане Боже!

... ця музика звучить так самовпевненно, що я сьогодні хочу тебе просити, аби ти вкраяв мені трішки слуху: хай я стану більш недолугою і почну помилятися, аніж лишуся чуткою, наструнченою тобі в мотив...

...бо як же мені потім налаштувати цю гітару? яку ж мені потім музику відкривати твоїм небесам? як же мені потім берегти її струни від мовчання, якщо я не зможу застерегти її від розладу такого самовпевненого звучання? хто із моїх друзів, хто із тих, хто хотів би називатися мені другом, сприйме мене після цього музикантом?

..хіба я зможу потім, в молитвах до своєї матері, знайти собі оправдання?

...мій пане Боже, дай цій музиці більше часу і простору, щоб вона могла пливти нерівними хвилями притихлого океану, щоб риби, які її чують у тоннах води, в тональностях тиші, танцювали, вказуючи свою вподобаність в її чарах... дай, пане Боже, цій музиці краєць своєї вічності, щоб я могла вірити в Твоє існування, слухаючи її... 

якщо мої сльози здатні розтанути льодом в твоєму відбірному віскі - ти станеш п'яним від моїх прохань за неї, як стає п'яною мелодія, народжена в джазовій темряві...

... хай моє бажання буде втоплене напотім в частотах кожної із шести струн цієї гітари, аби тільки нам стало уміння пальців...

 

...будемо грати

...спробуєм вберегти


двоє лежать уночі на асфальті біля парадного входу

 

ось дивися - летить комета, у неї своя мета.

метнув хтось комету із космосу прямо у наше небо -

не падає, а летить до якогось свого призначення

яскраво так, ми аж сліпнем від масштабності і краси

 

а оце вже летить недопалок з найвищого поверху дому,

і в темряві ночі він чимось скидається на зорю,

що впала з чийогось балкону,

хоч сміття зазвичай від нудьги

 

а може, комета - це теж недопалок?

 

кому там у космосі нудно?


Божевілля як спосіб лишитись в собі

пальці вростають у струни волосся

контрабасові пальці

танці босоніж на битому склі

мого панцира

погляд встряває як голка під ніготь

аналізи дійсноті - надлишок кальцію

ми сто років вагітні

самотністю

вихідці з себе

майже вигнанці...

у тілі своєму як інородні

в гамівні кордони втиснені

божевілля як спосіб лишитись в утробі

свого бачення

свого мислення

і зберігати себе в таємниці

як кості під м’ясом і шкірою

і посміхатись коли твої пальці

вростають у інший вимір


... ми самі...не ідіть сюди...

Знову ніч потопляє тіні...дзеркАла упали на воду,

щоб під пузатим небом дивитись у очі зіркам...

Птахозвір проникає на вулиці і ходить навшпиньки дахами,

кусає віконні рами, завиває у шиби вітром...

хуліганить...

Сновида виходить на ганок, з пустими очима зомбі,

минає закони фізики і я мушу іти за ним.

Іду...

 

Іду бо пручатися марно,

бо маю щось більше за страх,

а за нами все так же незвучно іде чи то звір, чи то птах:

він дихає мені в спину,

ловить повітря носом,

облизує мої вуха,

замітає хвостом сліди, -

ми самі...

не ідіть сюди...

Самі ми не тутешні... завіяні...

ми щоночі ідем вперед, в невагомість,

обміряну мріями, сновида веде...

страхолюди,

зомбосновиди,

птахозвірі

та інші із ночі,

втрачені часом і простором

пастори чорної віри

 

я безсилію,

безживотію,

я безмовлю у цій ході...

 

чим мені заплатить птахозвіру,

щоб мої не змітав сліди?...

 

Ми спинилися над рікою,

де з берега голий  корінь,

де рибина з відкритим ротом

чекає безпечний крок...

 

а з протилежного берега

вдивляються в нас із ночі,

вкладають у луки стріли

натягують тятиву...

 

і посИпались-полетіли

мільйони-мільйони зірок,

 

і сновида укрився корою,

випнувши в берег коріння,

вигнувши руки в гіляччя,

застигнувши в небо кущем...

 

і той, що позаду - зникнув,

невидимо булькнув у воду,

небачено плямкнув ротом,

ковтнувши все чорне навколо...

пустивши водою коло

вогненного ліхтаря...

 

і лишилася тільки я.

 

 

… і щоночі черговий сновида

приводить мене до річки,

щоб під падучими зорями

я народилася знову...

 

і щоночі отой звіроптах

пробирається по дахах,

щоб волочитись за нами

і замітати сліди:

 

ми самі...

не ідіть сюди...


чотири вірші про війну

... до пробачення

                                                      Монохромно в усіх моніторах:

Чорні писки - у чорних списках...

Ніхто не натисне повтору.

все чисто...

 

коли пережито все звучне

тиша втрачає значення:

щоб завтра сміятися гучно -

нині пошепки: до побачення...

 

до побачення, до пробачення

дожити б у цьому житті...

щоб почуті були,

щоб не втрачені

всі

ті.

***

Маленький хлопчик з дорослим обличчям...

вкрали його планету:    

"...немає лиса, літак розбитий," -  

сказали вечірні газети...  

Немає вітру - утік від світу,

чекає когось за рогом...

маленький хлопчик з дорослим обличчям    

втрачає питання до Бога...   

 

немає лиса, немає друга,    

немає кого приручати

і замість мови - важке мовчання,

говорять лише гармати....     

 

 короткий подих... сталевий погляд...

 зброя вростає в тіло...  

 украли планету  і  ввесь його весвіт  

 звузився в точку прицілу.

  

***

Треба якось попасти в Попасну...

щоб розмір мундиру прийшовся....

щоб розмір того мундиру, що приміряла на себе, знаючи його тіло, прийшовся якраз на нього...

щоб кольори, що вивчала, не знаючи про місцевість, не бачивши Multicam в дії, його захистили і вірить — “щоб ти повернувся всім нам”

 

два дні вони ждуть наказу...

лежать на застелених матах...

пильнують сонце в зеніті,

не знаючи, що буде завтра...

 

а тут, саме тут всі навиворіт...

вже й не знають як себе вивернуть,

яким себе кинути кольором,

Їхні голови помальовані

рожево-блакитно-блювотним,

вони пахнуть у груди і в кадики —

наче не люди, а навпаки...

і своєю несхожістю схожі...

хтось спиняється, дивиться в спину...

я йду і ковтаю слину

ненависті і несмиренності

і зовсім не розумію,

невже у країні війна?

***

ми курили аж фільтри кусали в губи...

десь на подиху здимлювався тютюн..

а сосни, наче виною удобрені,

струнчили в небо солдатами,

і начебто намагалися

своїми сосновими косами

врівноважити горизонт...

і дощ в окуляри бився...

ти мені вчора снився

небритий...

у копанці...

всміхався у бороду

не спеціально вирощену...

ну який з тебе хіпстер, якщо ти

любиш льодяники

формату червоних півників???

але як же красиво ти розчинявся

в корінні старого дуба...

я не знаю таких захисних амуніцій,

але це мене кинуло в думку,

що ти найтутешніший...

зрощений під випадок непердбачений...

скажи, тобі зараз тепліше, ніж під музику

з Counter strike???


горобчики


я думаю, що горобчики -

то душі померлих від страху...

і все вони попід-стріхами...

попід стріхами...

попід дахом...

 

кубляться і вовтузяться,

через дірку у стелі пробиту

вилітають відьомськими душами

і у гнізда... під дахом світу..

 

а ще думаю, кіт мій з мольфарів:

він у повню на комені спить

і хвостом розганяє хмари,

і під місяцем шерсть аж блищить,

 

і тремтять попід стріхами страхами

пурхотливі сіренькі душі:

кіт мольфарить... світ захищений

повня присвічує тиші...



ажніяк

...я горітиму в пеклі.

колись ненароком впаду туди через отвір в асфальті, що лишають крадії каналізаційних люків і летітиму безкрило, стираючи шкіру об сморід спалених грішників.

Ще думаю, що під шкірою має бути жилистий страх: "а що, якщо житиму?"...

... думаєш пошкодую?

аж ніяк - я ж маніяк... 

без музики, як без одягу - білітиму в темряві лету і ти не зможеш відпустити моєї руки...

 

мовчатиму вперто і в мені затанцюють чорти:) з-під брів...

 

скільки тих прірв пролетіти треба, щоб нарешті сягнути дна?

самообман, це коли приймаєш байдужість за спокій,

це коли щоб відкриті очі, вставляєш між повік сірники,

це коли одягаєш безсоння в марній спробі змінити свідомість...

це коли забуваєш ім'я, то знімаєш із нього важливість...

це осінь, спалена не під сонцем,

це замість повітря - стронцій,

металеві слова

і присмак

             тотального

                                само-садо-об-ману...

 

 

я б за горла кусала тих, хто збирає ті кришки від прірв...

бо мушу не бачити неба...

 

ПРОКИДАЙСЯ

Ми посланці до себе: через подихи і слова світ ховається в нас від глобальності простоти.

  Ті,  для кого даровані перші промені дня, не здатні на зраду останнього поруху ночі.

Ароматом ранкової кави проникаю тобі у тіло, розкриваю твої зіниці, щоб поглинути кольори, викрадаючи з-під одіяння твої незакінчені сни,  вже придумую їм назавтра швидкість космічного вітру. Прокидайся! -  змиває просоння чорним викриком ворон ранковий  і визбирує  втомленим кроком крихти  снігу зими, що зникає. І з високого восьмого неба за вікном вже на тебе чекає твій невидимий охоронець, про якого усі мовчать... я сьогодні дозволь без цукру,  навпіл з солодким димом пробіжуся по сплячих нервах і застигну у татуаж...  водяними гарячими пальцями дУшу я змию останній сумнів, щодо реальності часу, який нам відбивався в люстерко...

-  Доброго ранку,  країно, - з телевізора пролунаю

-  Ну, привіт, -  ти мені не скажеш, бо присутність моя невловима.  Просто ми є. Цього досить, щоб зберегтися для світу, який так терпляче чекає нашого прийняття.  Просто цей день, що приходить, я ніжно беру за гриву і відпускаю між хмари, щоб присвятити тобі.

Прокидайся.


...мовчання

Мовчання робить нас благородними. Мовчання, мов решето, просіває наші думки, щоб кожне слово стало добірним. Мовчання робить нас закритим для інших. Мовчання не тиша! Це крик всередину себе.   «Стихія», 2008 р.

...пробач, якщо мене занадто,  колись почуємо в собі отой бар'єр, що вже не перескочить, що вже для нього нам забракне сил ...хто стане першим, щоб спинитись? Я не знаю. Хоча не так. Не хочу знати. Знання нам забирають віру, а віра нам потрібна як ніколи:  у себе, в небо і в свої слова. в онлайн-режимі кров по венах гускне,  в пластмасові вбирається думки, стискає горло, щоб серед мовчання не стати жовчю в наших моніторах... я збережу себе для відчуттів, для доторків німих на павутинні... прямий ефір - мене зафіксували у марній спробі втримати тебе

...ми завтра маєм план на переміни, на спогади уривків сновидінь, на талий сніг, що змиє наші кроки з чужих шляхів, ми маєм намір жити в перетині невидимих світів, ми мусимо збагнути ті ультразвучні коливання дня, щоб за сирими цифрами сховати недоторкАнні нами відчуття... самі собі повинні не схибити у спробах бути чесним, щоб при нагоді мати нову змогу відкритися під погляди з небес...

    я хочу зберегти твоє мовчання, щоби почути всі твої слова, які ти закодовуєш у звуки і вживлюєш у звичні тембри дня

      ми ще слабкі, ми ще не відбулися і я не знаю, де ота межа, яка зупинить час, яка заціпеніє в мені мій слух до тебе і до нас

тоді хтось мусить стати першим, щоб мати силу врятувати двох

щоб на перетині невидимих світів

було натхнення жити безкінечно


під кайфом...

...витягую своє тіло з ванни... Бруд згустками відсутній біля стоку. я фізично готова до болю... тиха смерть білим подихом застигає на вікнах: вкутую шарфиком градусник, - Цельсій не знав таких температур, Фаренгейт був ближчим до істини.

 

Птахи у черзі за візами, закриті кордони свідомомсті. Сьогодні день, коли говорять про кохання, наче на завтра ця тема закрита... ми з тобою вже не актуальні, чекаємо змін на виході з цього світу (без варіантів на прощання)...

 

...знаєш, що таке холод? -це коли емаль на зубах тріскається від цинічних оскалів; це коли шлунок навиворіт від відсутності правди в тобі; це коли жовч виходить назовні через твої зіниці; це коли лишайне кошеня скиглить тобі в підошви і від голосу твого біжить із вуха кров; це коли не зважаючи ні на що я говорю тобі про свою любов; це коли зігрітися можна лише біля вогнища пекла моєї шизофринії, що розчленовує мене, коли не можу заснути без твого імені в тиші одиночної кімнати...

 

мені б личило боятися людських думок про себе...мені би не завадило одягнути сорочку смирення і змирення із загальноприйнятими правилами...мені би галочки напроти кожного пункту у ваших журналах...мені би за руку до школи водити майбутнє цього світу...- так думаєте ви, ті, що відживаєте своє життя згідно графіку, щоб одного разу за вашою труною ішли натовпи схожих. а я надто жива для людини, яка часто думає про смерть, бо сьогодні "початок решти мого життя"...

 

я вчасно відчула кайф від життя, щоб одного разу зневажати всі наркотики, бо жоден з них не дає тієї повноти справжності, що дає мені процес пізнання цього світу.

 

я вчасно відчула кайф від кохання, щоб одного разу зневажити марні спроби позбуватися його ненавистю.

 

я вчасно відчула біль від прощання, щоб одного разу кайфувати в передчутті зустрічі......


уривки з безсоння...

...покарання відсутністю сну, покарання відсутністю поруч, зчистки совісті  піною з рота і занурення в себе безпомічно...

... розчавлена муха на склі, як ознака синдрому свідомості і судомою  поміж суглобів,  усміх обернеться  оскалом, і цей стриманий горлом рик  мені не загрожує втратами, все що можна, я уже втратила, кожен, хто міг, уже зник...

Зараз мрія лише одна -  заплющити очі памяті, щоб можна заснути без снів, без видінь на межі реальності, без вини і  без радості, без нічого   (...  визначте термін дії отого «нічого» і надіньте на мене скафандром, проведіть наді мною дослід, тільки дозвольте зникнути, стертися з ваших спогадів,  замалюйте мене у чорний і заклейте  у чорну кімнату)

...я хочу хотіти спати . .  

 

... агонія ночі, вії обпалені атомом втратили здатність до руху.

Нас учать бачити крізь зарубцьовану шкіру, крізь ракові клітини втраченого зору, ми пальцями чуєм повітря. Воно залізає під нігті і точить нас по міліметру.

... ми стираємо ноги об камінь, ми зникаємо з ваших шляхів і лишаєм на згадку, на пам'ять  викидні ненароджених віршів і все, щоповязане з нами, розчиняється ржавим дощем, що лягає  на місце вчорашніх жертовників спраглих  до  крові  цивілізацій.

... ми хворі на перемогу, але передчасно старієм... нас водять за вуха володарі світу - ми їм ще потрібні для гнучкості гучних гасел...

... нас вчора ще мучила спрага, а сьогодні не стало води, тепер ми кусаємо лікті, щоб виссати власну  кров (як добре, що ми беззірні і не бачимо власних пащек, лиш губи липкими стали і думки загнились в напівфразах...) -  час політики безпорадності.

... я цифра у вашій статистиці, я лисина в натовпі бритих, я куля у серці товариша,  я сонце у іншій галактиці - досить,  це не любов, це марення від безсоння... хтось на межі самознищення, губить бажання жити а краса покорилась блаженним, стала на службу їхнього спокою, а ми надто слабуєм на нерви аби бути такими-от "слугами світла"...

... коли перетнулись паралелі, то хтось доторкнувся до істини, а решта його розіпяли,  щоб потім на нього молитись. Я бачила, як колючка тернового вінка розрізала йому скроню, але за мить до того вона стирчала в моєму вказівному пальці і коли я натягувала йому той вінок - наша кров змішалася, а потім не стало води і я не змогла відмитись від того абсурду дрібничок, що так чітко вросли в мій геном... тепер я не маю жодного імені і тому відкликаюсь на кожне...

... а колись ми ходили до лісу  і мене дивували запахи моху на зрубах столітніх дерев... їдкий присмак хімічних сполук залазив між губи з вітром і легені згорали на попіл, щоб осісти на голе коріння... ми просочувались між листя в безодню безсмертя... у вічність теорії про паралелі...

 

...нас давно не відвідують ангели. В їхні крила вросла  павутина глобальності світу і тріпочуться десь  над нами, а ми називаємо  це перемінною хмарністю.

...ми ніколи не здатні літати.  Емоції шершнем вгризаються в кості, пожираючи кальцій залишків глузду.  Нас  в утробах схрестили з самотністю, після цього назвавши плодами... а коли ми вдихнули життя  - ми пройшли ампутацію мрії, що могла  прорости як крила. Інфіковані втратою непізнаного ми лише на шляху розбігу, а попереду сила тяжіння і вільне падіння тіл. Ми вже вміли чекати на світло, коли світ затягнула та хмарність і ця дивна туга за небом не дає нам спокійно заснути, відключитись від дроту живлення щоб навіть вві сні нам не бачити, як місто  стає мікросхемами з безкінечним діодним світлом запаяних нейроклітин...

... наші душі, то вигадки хворого (я боюсь, що слова ці про Бога, любов до якого ми по ночах гасимо сумнівом) і чим більше питань ми озвучуєм, тим менше надії на правду, якої нам не пережити... наші жили давно розмагнічені, надіті на голку байдужості, що вливає у наше тіло розпечену магму ілюзій...

...коли ми навчимося мовчати, ми почуєм як наші ангели видряпують з крил колючки зірок, якими ми так переймалися, коли думали, що знаємо щось про любов...

...ми не маємо більшого суму, аніж той що в мінор закодований, а ці ангели, скинуті з неба, в боротьбі за свободу польоту забули святу свою місію    ... не лишається часу для музики, лише б не забути, що плачемо, бо на дощ сподівалися  марно, бо знову над нашими душами якось переміннохмарно ...