АЛІНА МОКЛЯК
Я хочу стати частиною пишного лісу,
Гуляти із вітром, вплітати барвінок в косу,
Підняти нарешті велику залізну завісу,
Босоніж збирати в долоні ранкову росу.
Я хочу над річкою стати вельможно вербою
І сльози пускати повільно у водограй,
Бо світ захлинається болем в нерівнім двобої.
Природо, дощами прозріння начисто його ти змивай!
***
Як тільки опадає тихо листя,
А дощ хлюпоче і пуска сльозу,
Старий художник серед шат імлистих
Малює наші долі в свята і в грозу.
Коли туман затягне свої шати
Й запахне сирістю кістлявий сірий парк,
Художник буде тихо малювати
Поезію в гуашевих рядках.
Він буде дослухатися до тиші,
Чекати музу дивну і бліду,
Відчує те, як тяжко вітер дише,
Як сонце випромінює біду.
Як плаче Всесвіт у німім мовчанні.
Як подих виривається з грудей,
Як рожевіє небо при смерканні,
Як сяє світлом воїн, мов Персей.
Його картини - долі на полотнах:
Щемливий сум в гуашевих рядках,
І кришталеві зорі в небесах холодних
В багряних від крові широких донецьких полях.
Сьогодні сказали, що Україна вмира
І стислося відчаєм серце тендітне дівоче.
Я - українка, стою перед вами жива!
“Не вмре Україна”- хай линуть слова ці пророчі!
Сьогодні сказали, що України нема
Й душа моя впала до п`ят ненароком.
“Я - українка, стою перед вами жива!”
Хай чують слова ці безчесні псевдопророки!
Я - українка! Я - Україна сама!
І повторюся не раз і не два, і не тричі.
А буду кричати, аж доки велична земля
Згадає своє - колись нездоланне - обличчя!
Хай сад пустить віти, вплітаючи міцно блакить,
І розум затьмарить подих квітуючих вишень.
Хай спів солов’їний пліч-о-пліч з душею летить ,
І поле безкрає нестримно золотом дише!
Слухайте всі, як линуть слова променисто
І сповнена мужності предків тендітна душа,
А тілом струмує козацькая кров багряниста.
Я - українка! Стою перед вами жива!
После весеннего неспешного дождя,
Что скучно лил свои невысохшие слезы,
Лучами солнца озарились небеса,
Переростая в сказочные грёзы.
Границей яркой запылал закат
на горизонте розового неба:
Лучам не будет никаких преград -
они обнимут все углы Вселенной.
Лениво рыская сырой землей,
и вырисовывая сотни жалких теней,
они неспешно обретут покой,
когда наступит сумрачная темень.
И воплощенные из белых туч дворцы,
Растают синевато тёмной краской
И ярко вспыхнут звёздные резцы,
И день перерастет в ночную сказку.
Но Ночь отступит, и тогда Луна
Отдаст свои законные права,
И власть получит теплый нежный Свет,
провозглашая вновь и вновь рассвет!