АЛІНА МОКЛЯК

 

Я хочу стати частиною пишного лісу,

Гуляти із вітром, вплітати барвінок в косу,

Підняти  нарешті велику залізну завісу,

Босоніж збирати в долоні ранкову росу.

 

Я хочу над річкою стати вельможно вербою

І сльози пускати повільно у водограй,

Бо світ захлинається болем в нерівнім двобої.

Природо, дощами прозріння начисто його ти змивай!

***

Як тільки опадає тихо листя,

А дощ хлюпоче і пуска сльозу,

Старий художник серед шат імлистих

Малює наші долі в свята і в грозу.

 

Коли туман затягне свої шати

Й запахне сирістю кістлявий сірий парк,

Художник буде тихо малювати

Поезію в гуашевих рядках.

 

Він буде дослухатися до тиші,

Чекати музу дивну і бліду,

Відчує те, як тяжко вітер дише,

Як сонце випромінює біду.

 

Як плаче Всесвіт у німім мовчанні.

Як подих виривається з грудей,

Як рожевіє небо при смерканні,

Як сяє світлом воїн, мов Персей.

 

Його картини -   долі на полотнах:

Щемливий сум в гуашевих рядках,

І  кришталеві зорі в небесах холодних

В багряних від крові широких донецьких полях.


Сьогодні сказали, що Україна вмира

І стислося відчаєм серце тендітне дівоче.

Я - українка, стою перед вами жива!

“Не вмре Україна”- хай линуть слова ці пророчі!

 

Сьогодні сказали, що України нема

Й душа моя впала до п`ят ненароком.

Я - українка, стою перед вами жива!”

Хай чують слова ці безчесні псевдопророки!

 

Я - українка! Я - Україна сама!

І повторюся не раз і не два, і не тричі.

А буду кричати, аж доки велична земля

Згадає своє - колись нездоланне - обличчя!

 

Хай сад пустить віти, вплітаючи міцно блакить,

І розум затьмарить подих квітуючих вишень.

Хай спів соловїний пліч-о-пліч з душею летить ,

І поле безкрає нестримно золотом дише!

 

Слухайте всі, як линуть слова променисто

І сповнена мужності предків тендітна душа,

А тілом струмує козацькая кров багряниста.

Я - українка! Стою перед вами жива!

 

 


После весеннего неспешного дождя,

Что скучно лил свои невысохшие слезы,

Лучами солнца озарились небеса,

Переростая в сказочные грёзы.

 

Границей яркой запылал закат

на горизонте розового неба:

Лучам не будет никаких преград -

они обнимут все углы Вселенной.

 

Лениво рыская сырой землей,

и вырисовывая сотни жалких теней,

они неспешно обретут покой,

когда наступит сумрачная темень.

 

И воплощенные из белых туч дворцы,

Растают синевато тёмной краской

И ярко вспыхнут звёздные резцы,

И день перерастет в ночную сказку.

 

Но Ночь отступит, и тогда Луна

Отдаст свои законные права,

И власть получит теплый нежный Свет,

провозглашая вновь и вновь рассвет!