ГАННА ЛИТОВЕЦЬ


лауреат Міжнародного конкурсу “Гранослов-2003”

та Зіньківської районної  літературно-мистецької премії імені братів Тютюнників, 2009                             


Тканину брали, шили прапори,

І мріяли, поринувши в турботи,

Аби жовто-блакитні кольори

Не знали поруч стрічечки скорботи.

І вірили, і віримо завжди

У правду, у майбутнє без руїни.

І знаємо: під хмарою орди

Не заховати НЕБА УКРАЇНИ!

І кожен, хто ще серця не продав

Байдужості чи сірості у рабство,

Надією своїй вітчизні став,

Відкинувши зневіру та лукавство…

І коли знову нас розбудить день,

Покликавши в турботи нескінченні,

Спалімо зло, немов трухлявий пень,

І доброти черпнімо повні жмені…

Щоб МИР вернути, галас дітвори,

Щасливі дні і ночі солов’їні,

Не просто треба шити прапори,

А серцем боронити Україну!


І маєш день. І маєш ніч…

Душа – на друзки.

Комусь болить – і втіха пріч,

І в серці – грузько…


Самотня тиша за вікном

Не гоїть рани,

А доля стала з батогом

З лицем тирана…


А світ у прірву протиріч –

Як покотьоло…

І маєш день. І маєш ніч –

Зітхають болем…


Та мужньо крила розгорни

Крізь протиріччя,

Щоб день серпанками весни

Летів за ніччю…


Душі дай віри і снаги,

Не гни в печалі,

За морем – щастя береги,

Ну просто – далі…


23.06.2015р.


Часто бачу я очі дітей,

Як весни променистої день,

Помолюсь, щоб не знали вони,

Як же важко чекати з війни.

Як же важко чекати з війни…

Коли ранок пітьму прожене,

День покличе в обійми мене,

Я йому розкажу з тишини,

Як же важко чекати з війни.

Як же важко чекати з війни…

Україну нам, Боже, храни,

Мир заради дітей поверни,

Щоб ніколи не знали вони,

Як же важко чекати з війни.

Як же важко чекати з війни…


                         Матері Вадима Мирінця

І чужий заспіває син…

І чужі привітають діти…

Перегіркне в душі полин,

Та чи зможе вона радіти?

Комусь біль – почорніла мить,

А для тебе – то безкінечність,

Син єдиний навіки спить,

І слова, як дим, недоречні…

День – тривога, а ніч – біда,

Серце – рана, яку не гоїть

Ні цілюща сльози вода,

Ні слова, що сини – герої…

Заридаєш і заячиш

України одвічним болем,

А коли ти лише мовчиш,

Син, як вітер, говорить з полем…

07.05.2015р.


******

(Коли «тварина» з нацгвардії на одному із блокпостів нагло вкрала фотоапарат у Алли Свириденко, доки вона розвантажила для них допомогу від небайдужих зіньківчан)

 

 

Отак жити ми будем доти,

Доки совість – слуга кишені,

Доки воля – закута в жмені,

А душа – то не Рай – болото…

Доки віра – слова порожні,

А любов геть німує в серці,

Зло з добром у одвічнім герці,

А ми так ото – подорожні…

Не змінити нам геть нічого,

Доки здатні добро топтати,

Доки в душі можем плювати,

Бо не страшно самого Бога…

….. Схаменися, козаче-брате,

Ти потішишся ще хвилину,

Та образив таку людину,

Якій слід би ще цілувати.

І молитись я нині стану,

Щоб душа твоя – сіра мишка –

Не тікала у заздрість нишком,

А злітала у вись незнану!

Щоб Людиною став ти, друже,

Не за паспортом чи білетом,

А за покликом серця-злетом,

Щоб очистив од скверни душу…


                           Чоловікові

Не ховайся у будні – вони перебудуть,

Не втікай у печалі – їх зіллють дощі,

Подаруй мені весни – і квітнути будуть

Парасольки конвалій, черемух плащі…

Не спіши у розлуки – іди до стрічання,

Простягни мені руки – я поруч, дивись…

Подаруй мені в погляді чисте світання,

А усмішкою клич у незвідану вись…

Вже нам вистачить болю і вистачить муки,

Вже доволі терпіння, доволі біди…

Перекресли обіймами довгі розлуки

І чарівною піснею в серце прийди…

Засвіти мені зорі, коли буде хмарно,

Подаруй мені сонце, коли йтиме дощ,

Жодна крапля сльози хай не виллється марно

Між гріхами розлук і дорогами прощ…


                            Ромашки у саду мого дитинства

Ромашки у саду мого дитинства,

Мов сонечка розсипані краплини,

Щоб ця земля була іще барвиста,

Щоб ми серця зігріли на хвилину!


Ромашки... І полинула у спогад:

Я знов дівчатко, що квітки збирає,

І сонечком мене хтось кличе поряд,

Тепер ніхто вже так не називає…


А пелюсток віночки білі-білі,

Мов ніжна сукня гомінкого літа,

Неначе щастя диво-заметілі,

І погляд золотий до цього світу…


Ромашки у саду мого дитинства –

Такі прості, такі звичайні квіти,

Але душа стає від болю чиста,

І серцю з ними хочеться радіти…


Герої – це ті, що не звуть себе ними,

Хто робить лиш те, що потрібно робити,

Хто гріє серцями в розлючені зими

І в душах весни виколихує миті.


Герої – це ті, хто ховатись не вміє

Під вигоди різні і промені слави,

Це ті, хто в серцях зберігає надію

На волю народу і міцність держави.


Герої – не ті, кому лаври наділи

І квіти хвалебно послали під ноги,

Бо так вихвалятись і битись уміли

За статуси різні, за легші дороги.


Герої – це ті, хто піару не прагне,

Не лізе до слави на вищу вершину,

Це ті, хто ховає печалі і рани,

Бо в серці навіки хранить Україну!

22.03.2015р.


***

Світ захлинається в морі ідей,

Вічна у ньому любові потреба…

Коли не маєш своїх дітей,

То до чужих прихилив би небо.


А коли день уже перегорів,

Темінь самотності нічка прослала,

Діти ідуть до своїх матерів,

І вже тебе для них більше не стало…


Буде сльоза замерзати в душі,

Буде від криги холонути серце,

Тихо поплачеш у болі чужі

І завтра спогадом звієш усе це…


Розпач у душу тихенько забрів,

Там примостився клубком безнадії,

Діти пригорнуться до матерів,

А ти пригорнеш нездійснену мрію…


Світ помирає без вічних ідей,

Крізь порожнечу шука небайдужість.

В ньому немає чужих дітей,

Шкода, бувають порожніми душі…




                            Ми просто є…

Нас неможливо знищити чи стерти,

Ми просто є, мов квіти на землі…

І вірить серце у високі злети,

Спішить душа у втіхи, хоч малі…


Дано цей час не просто так нам, люди,

Здолаймо бездуховності ярмо,

Бо тільки небайдужість нас розбудить

І скине меншовартості клеймо.


Ми просто є, відважні, горді, сильні,

Одна родина, сестри і брати,

Ми – українці, в помислах єдині,

Нескорені і вищі суєти!


Де совість у тих, хто за гроші продав Україну,

Хто зрадив народ і продовжує сіяти смерть?

Ніколи не буде держава моя на колінах,

Бо є ще герої, боями не знищені вщерть!

Де гідність у тих, хто на смерть відправляє солдата,

Коли свого сина давно відрядив за кордон?

А в нього також залишились дружина і мати,

І всім у цім світі єдиний Господній Закон.

Де серце у тих, кого гроші цікавлять і трони,

Коли Україною котиться пекло війни,

Коли гинуть люди, а хтось нагрібає мільйони,

Чи можуть людьми називатися потім вони?

Де правда у тих, кому люди – мішень і непотріб?

Скажіть мені всі, бо мовчати вам права нема,

Ви нищите душі, зганяєте віру у погріб.

Немає прощення за розпач, що сіє зима…

Ми всі переможем, ми вистоїм, щоб відродитись,

Щоб світ занімів від такої святої краси,

Дай, Боже, усім на своєму шляху подивитись,

Як скорчиться зло від болючої тіні сльози…


                           Відібрати у розпачу

Захистити цю землю, зберегти, врятувати, примножити,

І росою упасти на всі почорнілі міста.

Патріоти-сини, тільки вірте, що ви переможете –

І зневіра на вас не напише страшного хреста!

Помолюся за всіх, кого вибухом, полум’ям, пострілом,

Кого тисне війна, не лишаючи права ще жить…

Не впади, Україно, бо встати не зможеш ти поспіхом,

А ворожа ватага і миті земної не спить!

Відібрати б цю землю, це небо навіки у розпачу

І вести до надії, до щастя, краси…

Хай нас Бог береже від байдужості сивого покручу

І очистить від зла у прозорій краплині сльози…


                         Молитва до Богородиці

Пресвята Богородице! Зглянься на наші гріхи,

На усі наші душі, прибиті печаллю додолу,

За плечима у нас буде горя на цілі міхи,

Сохрани нас для того, щоб житом засіяти поле…

Пресвята Богородице! Нам Україну храни,

Не дозволь її знищити чи безсоромно продати,

Не поділять багатства всесвітні мужі і пани,

А народ прирікають у пеклі війни пропадати.

О Всехвальная Діво! Тебе усім серцем прошу:

Мирне небо верни, найчистіше у цілому світі,

Хай потішить усіх вересневих лісів перешум

І не стане побоїщем край, що прибрався у квіти!

Пресвята Богородице! Зглянься на нашу біду,

Порятуй, сохрани, не дозволь затоптати у безвість!

На молитву до Тебе, як сонце до неба, іду,

Тільки дай ще нам віри, дай волі і сили воскреснуть!


Якщо болить у серці Україна,

То не мовчи, мій друже, поспішай,

В молитві опустися на коліна

І небайдужістю цей світ осяй!


Якщо пече війни прокляте пекло,

Ти не склади від того болю рук,
бо тільки тим на білім світі тепло,

Хто віддає тепло у час розлук.


Не будь байдужим і німим до горя,

Не розгуби на плетиві доріг

Душі своєї світанкові зорі

І віру – найсвятіший оберіг!


Якщо болить у серці Україна,

Не дай її здолати ворогам!

Бо коли ми у помислах єдині,

Ніхто не згасить чисте небо нам!


                        Пригадаю молитву і пісню…

Гатять постріли люті і вперті

В нашу міць, в нашу совість і суть,

А сини на долоні у смерті

Україну в серцях бережуть.

На полях, де розливом колосся

Безмір сонця на землю ляга,

Жнивувати, на жаль, не вдалося –

Всюди міни – не ступить нога…

Край дороги – то ями, то вирви –

Канонади ворожої слід…

Десь далеко: «Синочки, куди ж ви? …» -

Голосіння важке, ніби гніт…

В небо ангели знову знялися –

То бійці не вернулись назад,

Їхні мрії, що геть не збулися,

Засвітили нічний зорепад.

І від болю серцям уже тісно,

Тихим зойком ридають слова,

Пригадаю молитву і пісню

Ту, в якій Україна жива…


                                       Сестричка

(музику пише Леся Горова)

                                                        Аллі Свириденко присвячую

Коли загриміли війни канонади

І розпач у душу прийшов,

Їдять Україну то «Смерчі», то «Гради»…

Та Ангел із неба зійшов –

Мені дарував твою усмішку щиру

І душу відкриту твою,

Ми рушили вдвох до жаданого миру

З бідою у вічнім бою.

Не знаю, сестричко, яка була б доля,

Коли б не твоя доброта.

Все чисте і гарне навіки з тобою

Мені дарували літа.

Ми зможемо все, бо готові до бою

Із будь-яким виявом зла.

Хай буде завжди добрий ангел з тобою

І промінь людського тепла.

Здолаємо біди малі і великі,

Бо в душах – весни відчуття,

Нехай не боронять тривоги безликі

Добром засівати життя!

Приспів:

Коли вже душа завмирає,

Бо тяжко до болю карає

Відлуння німе самоти,

Дивлюся на тебе і знаю –

Споріднені душі бувають,

Не гасни, сестричко, світи!


Повертайтеся в дитинство


У цім полі згубилось дитинство,

Полетіло з птахами у небо,

Щоб не згасла веселка барвиста,

Його в серці леліяти треба...

Тут стежина запрошує в казку,

Диво-квіти стають чарівними...

Не втрачайте дитинства, будь-ласка,

Щоб душа не хилилася в зиму...

Тут садочок – країна натхнення,

Смаківниця одвічно-солодка,

Проростає тут радості зерня

І збувається мрія висока...

Рідна хата – колиска любові,

Паленіє калини намисто...

Аби сни ще були кольорові,

Повертайтесь душею в дитинство!


Не рань мою душу


Не рань мою душу – пташину оту степову,

Що звикла до волі і лету в ясні високості.

Я сонцем весняним тебе у потіху зову,

А ти все журбою, буденністю ходиш у гості...

Не край мого серця. Воно вже судилось тобі –

Велике і вірне, красиве і ніжне, як весни.

Мені б іще слів, щоб цвіли – не ридали в журбі,

Мені б іще волі, такої, як далеч небесна!

Не рань мою душу. Вона вже навіки твоя –

Збагнув ти її, чи образив лавиною гніву.

Усе перебуде. Та жінка, як рідна земля,

З душею, як сонце, не дасть тобі втратити віру!


Любові не вигоїть світ


Не можу змиритись із тим, що в нас різні дороги,

Не можу прижитись у світі, де ти – далина.

І нас не єднають турботи одні і пороги,

Бо ми у цім світі – далека німа чужина...

І думати гірко, і боляче з думкою жити,

Що праведна зірка – твоя, а що грішна – моя.

Між нас полини, а я сіяла, начебто, жито...

І вже не до мене привітна усмішка твоя...

Не можу повірить, що ми безкінечно далекі,

Не можу змиритись, що ми невимовно чужі.

В осінню негорду, коли відлітають лелеки,

Ми стрінемось, може, у щастя свого на межі?

І я запитаю, чи добре без мене живеться,

Чи квітне душа, а чи, може, стоптали той цвіт?

А ти запитаєш, чи я вже загоїла серце...

А що відповісти? Любові не вигоїть світ...